1-е до коринтян 11

Цей розділ насправді складається з двох дуже різних сцен, які тримаються разом однією ниткою: що відбувається, коли церква збирається разом, і чи це збирання показує Христа світу, чи ганьбить Його.

Перший вірш — це швидше кінець попередньої думки, ніж початок нової Adam ClarkeJamieson-Fausset-Brown. Павло щойно говорив про те, як не шукати власної вигоди, а дбати про інших (10:33), і закриває цю думку словами: наслідуйте мене, як я наслідую Христа. Тобто мірило — не сам Павло, а Христос, якого Павло намагається копіювати John GillMatthew Henry.

Потім (2–16) — перша сцена: покриття голови під час молитви й пророцтва в зібранні. Павло вибудовує ланцюжок: Бог — Христос — чоловік — жінка (ст. 3), і з цього виводить практичний висновок про покривало. Це один із найважчих для сучасного читача уривків у всьому Новому Завіті, і тут християни справді розходяться: одні читають "голова" як "джерело" (жінка походить від чоловіка), інші — як "влада/порядок"; одні вважають правило про покривало культурним знаком свого часу (пов'язаним із честю й соромом у грецько-римському Коринті), інші — принципом, чинним завжди. Сам Павло, схоже, відчуває напругу цього питання, бо закінчує аргумент несподівано м'яко: "якщо хтось хоче сперечатися — ми такого звичаю не маємо" (ст. 16), ніби каже: не роби з цього війну.

Далі (17–34) — друга, набагато серйозніша сцена: Вечеря Господня перетворилася на приниження бідних. Багаті приходили раніше, їли свою їжу, а бідні, що приходили пізніше (можливо, після роботи як раби), залишалися голодними. Павло вставляє в цю картину саме встановлення Вечері (23–26) — найдавніший письмовий запис слів Ісуса про хліб і чашу в усьому Новому Завіті, — і робить висновок: хто їсть негідно, "не розважаючи про тіло", їсть собі суд. Тут теж є давня суперечка — між тими, хто бачить у цьому головним чином заклик до єдності й турботи про бідних у зібранні, і тими, хто читає "тіло" насамперед як реальну присутність Христа в хлібі й вимогу особистої святості перед причастям.

Розділ стоїть у частині листа, де Павло розбирає одне за одним, що зіпсувалося в житті громади — і головна тема тут одна: зібрання, покликане показувати єдність тіла Христового, натомість показує розділення й сором.

Апостол Павло пише це послання церкві в Коринті приблизно між 53 і 55 роками, скоріш за все з Ефеса. Коринт — не тихе провінційне містечко, а великий портовий торговий центр Римської імперії, наново заснований Римом як колонія за сто років до того. Це місто амбіцій, грошей, соціальних сходів — і різкого контрасту між багатими й бідними.

Церква в Коринті збиралася не в спеціальних будівлях (їх ще не було), а в домах заможних членів громади — тих, у кого був достатньо великий будинок. І тут проступає реальна картина, яку описує Павло у другій половині розділу: господар дому, багата людина, могла почати трапезу зі своїми друзями того ж соціального рівня раніше, ще до того, як прийдуть раби й бідніші члени церкви, які закінчували роботу пізніше. До моменту, коли всі нарешті збиралися разом на "спільну" вечерю, багаті вже були ситі й п'яні, а бідні — голодні. Це не просто погані манери — це буквальне відтворення соціального розшарування Риму всередині зібрання, яке мало показувати, що в Христі немає "раба чи вільного".

Перша частина розділу — про покривала — теж відображає культуру честі й сорому греко-римського світу, де волосся жінки й покривало на голові несли сильне соціальне значення (пов'язане з тим, як жінка сигналізувала про свою повагу до чоловіка й пристойність у публічному просторі). Деякі коментатори також відзначають зв'язок із культовими практиками язичницьких храмів Коринту, де жінки-пророчиці іноді молилися з розпущеним волоссям у екстатичному стані — і Павло, можливо, хоче, щоб християнське богослужіння виглядало інакше, гідно, впорядковано.

μιμητής (mimētḗs), G3402 — "наслідувач" (ст. 1). Не просто "прихильник" чи "фанат" — слово означає того, хто копіює життя, як актор копіює роль Strong's. Павло не просить погодитись із його богослов'ям, а прожити те саме життя.

κεφαλή (kephalḗ), G2776 — "голова" (ст. 3, 4, 5, 7, 10). Це слово-вузол усієї суперечки в перших шістнадцяти віршах: чи означає воно "джерело/походження", чи "влада/порядок"? Strong's Саме слово може нести обидва відтінки в грецькій мові, і Павло, схоже, грає на обох — адже одразу після говорить про те, що жінка "від чоловіка" (походження), а через кілька рядків — про "владу" (ἐξουσία) на голові жінки.

ἐξουσία (exousía), G1849 — "влада, право" (ст. 10). Цікаво: буквально текст каже, що жінка повинна мати "владу" на своїй голові — не "знак підкорення", а щось, що дає їй саме право, гідність діяти (молитися, пророкувати!) у зібранні Strong's. Переклад "знак влади над нею" в українському тексті трохи згладжує цю двозначність оригіналу.

παράδοσις (parádosis), G3862 — "передання" (ст. 2), від дієслова παραδίδωμι (paradídōmi), G3860 — "передавати, вручати" Strong's. Те саме слово Павло використовує в ст. 23, коли каже "я прийняв від Господа, що й вам передав" — це не приватна думка Павла, а естафета, яку він отримав і передав далі.

εἰκών (eikṓn), G1504 — "образ" (ст. 7), і δόξα (dóxa), G1391 — "слава" (ст. 7) Strong's. Ці слова тут описують чоловіка, але саме ці слова Новий Завіт застосовує до Христа як "образу невидимого Бога" ( Кол. 1:15) — тонкий, але реальний відгук на те, що людина взагалі створена, щоб віддзеркалювати Бога.

Найпряміший зв'язок із Христом у цьому розділі — це, звичайно, сама Вечеря (ст. 23–26). Павло каже прямо: "я прийняв від Господа" — тобто передає не легенду, а слова, які сягають тієї ночі, коли Ісус був виданий. "Це тіло Моє, що за вас ломається" й "ця чаша — Новий Заповіт у Моїй крові" — це виконання обіцянки з Єремії 31:31 про новий заповіт, і одночасно нове наповнення пасхальної вечері: там кров ягняти рятувала перших народжених Ізраїлю, тут кров Христа рятує назавжди. І ще одна деталь, яку легко пропустити: "смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде" (ст. 26) — кожна Вечеря дивиться назад, на хрест, і вперед, на Його повернення. Це коротка проповідь Євангелія, яку церква повторює щоразу, коли ламає хліб.

Є й тихіший відгук у структурі "Бог — Христос — чоловік" (ст. 3). Тут проступає та сама реальність, яку Павло розкриває в 1 Коринтян 15:28 — Син добровільно ставить Себе під Отця, не тому що менший за суттю, а з любові й порядку в стосунках. Це та сама покора, яку Ісус показує в Гефсиманії: "не Моя воля, а Твоя" ( Лк. 22:42). Влада й підпорядкування у Христі — не приниження, а форма любові.

І ще — образ і слава Бога (ст. 7): людина взагалі створена, щоб відбивати Бога, але Писання називає саме Христа найточнішим "образом невидимого Бога" ( 2 Кор. 4:4, Кол. 1:15). Усе, що людина мала показувати недосконало, Він показав досконало.

Прочитай ще раз останню частину цього розділу і зверни увагу, наскільки конкретна претензія Павла: не богослов'я неправильне, а стіл несправедливий. Багаті їдять, бідні голодують — і при цьому всі кажуть, що причащаються. Ось де правда б'є боляче: можна мати абсолютно правильне вчення про Вечерю Господню й водночас поводитись так, ніби ближній за столом тобі байдужий.

Питання до тебе не тільки "чи готовий я причаститися гідно" в сенсі особистого гріха (хоча й це важливо — "нехай людина випробовує себе", ст. 28). Питання ширше: коли ти збираєшся з іншими віруючими, чи ти чекаєш на тих, хто прийде пізніше, хто менш забезпечений, хто не встигає, хто інший за статусом? Чи твоє зібрання — місце, де хтось іде додому голодним, поки ти ситий?

І ще одне, тихіше, але не менш чесне: чи можеш ти сказати про себе те, що каже Павло — "наслідуйте мене, як я наслідую Христа"? Не тому, що ти ідеальний, а тому, що твоє життя настільки прозоре, що варто його копіювати. Це високий заклик, і він коштує дорого: означає жити так, щоб інші, дивлячись на тебе, бачили не тебе, а Христа за тобою.

Не намагайся вирішити всі богословські суперечки цього розділу за один вечір. Але не втікай і від того, що ясно як день: стіл Господній — це не місце для сорому й розділення. Це місце, де смерть Христа проголошується — і тому це місце, де любов має бути видимою, а не лише промовленою.

• Господи, покажи мені чесно: чи є в моєму житті хтось, хто відчуває себе "зайвим" чи забутим, коли я збираюся з іншими віруючими?
• Навчи мене наслідувати не людей і не звичаї, а Христа — навіть коли це незручно чи коштує репутації.
• Дай мені серце, яке справді "розважає про тіло" — не формально, а з живою пам'яттю про те, що Ти віддав за мене.
• Прости мені моменти, коли я думав більше про свою правоту в суперечках, ніж про єдність і любов у Твоїй церкві.
• Навчи мене чекати на інших — у прямому й переносному сенсі — замість того, щоб поспішати задовольнити лише себе.

• Коли я востаннє свідомо "чекав на іншого" — поступався своєю чергою, своїм зручним часом, своєю вигодою — заради когось у церкві чи в родині?
• Чи є в моєму житті людина, яка сказала б мені "наслідуй мене, як я наслідую Христа" — і я б повірив, побачивши її життя?
• Коли я приходжу до причастя (або просто молюся), чи "випробовую себе" насправді, чи роблю це на автопілоті?
• Де в моєму житті я більше боюся людського сорому (що подумають інші), ніж того, що насправді думає про мене Бог?
• Чи є в моїй громаді "невидимі" люди — ті, кого я звик не помічати за столом, у розмові, у плануванні?