Приповісті 18

Почни з того, що 18-й розділ Приповістей — це не одна проповідь, а низка окремих перлин, нанизаних на одну нитку: мова людини і те, чи вона живе разом з іншими, чи замикається сама в собі. Перший вірш одразу ставить питання руба: чоловік, який "відділяється", шукає не спільного добра, а власної примхи, і "проти всього розумного" показує зуби Keil-Delitzsch Old Testament. Тут є справжня розбіжність серед тлумачів: одні читають цей вірш як засторогу проти гордовитого сектантства — людини, яка виходить із громади, бо хоче бути особливою John Gill; інші бачать тут заклик до ревного, усамітненого пошуку мудрості Matthew Henry. Я схиляюсь до першого прочитання, разом із єврейським текстом, що змальовує людину, яка воює проти всього корисного — але варто знати, що переклади й тлумачі тут по-справжньому розходяться.

Від цього першого образу текст розгортається віялом: нерозумний, що не хоче вчитися (2), безбожний, що приносить ганьбу з собою (3). Тоді — серцевина розділу: слова людських уст. Вони можуть бути глибокою водою й джерелом мудрості (4), а можуть стати тенетами, що ловлять власну душу того, хто їх сказав (6–8). Обмовник шепоче смаколики, які людина ковтає, навіть не помічаючи отрути (8).

Далі — два образи безпеки, поставлені поруч навмисне: Ім'я Господнє як міцна башта (10), і уявна фортеця багатого, що є лише муром в його власній уяві (11). Це навмисний диптих — справжня і фальшива безпека. Потім — гордість і смирення (12), похапливість у відповіді (