1-а хроніки 10

Дев'ять розділів поспіль ти читав самі родоводи — імена, імена, імена. І раптом, без жодного попередження, книга вривається в криваву сцену на горі Ґілбоа. Це не випадковість: автор Хронік навмисно починає історію Ізраїлевого царства не з перемоги, а з поразки Tyndale. Рух розділу простий і невблаганний. Спочатку — військова катастрофа: Ізраїль тікає, гинуть Йонатан, Авінадав і Малкі-Шуя (вірші 1-2). Потім — особиста трагедія: поранений, зляканий Саул просить свого зброєносця добити його, той відмовляється, і Саул сам кидається на меч (вірші 3-5). Далі — розширення катастрофи: гине "весь його дім", і цілі міста Ізраїлю здаються filistимлянам без бою (вірші 6-7). Потім — приниження: филистимляни знаходять тіла, здирають з них обладунки, прибивають голову Саула в храмі Даґона — це не просто перемога, це релігійний тріумф чужого бога над Господом (вірші 8-10). А тоді — несподіваний промінь чести: мужі Явешу-Ґілеадського, які пам'ятали, як Саул колись врятував їх (це та сама історія, з якої почалося його царювання, 1 Самуїлова 11), ризикують життям, щоб забрати тіла і поховати їх достойно (вірші 11-12).

І нарешті — найважливіші два вірші всього розділу, 13-14, яких немає в паралельному тексті 1 Самуїлова 31. Хроніст зупиняє камеру і сам пояснює, чому це сталося: Саул помер "за своє беззаконня" — за невірність Господньому слову і за те, що звернувся до духа померлих, а не до Господа. Це богословський вирок, підсумок цілого життя одним реченням.

Тут є те, що легко проминути: вірш 6 каже, що загинув "увесь дім" Саула — але ми знаємо з інших книг, що син Іш-Бошет вижив і навіть царював якийсь час на північ від Йордану. Хроніст не бреше — він каже правду про претензію на престол: та лінія, яка могла б суперничати з Давидом, скінчилася на горі Ґілбоа. Це прологовий розділ — двері, які зачиняються, щоб відкрити інші, до Давида.

Книги Хронік написані десь між 450 і 400 роками до Різдва Христового, вже після повернення юдеїв з вавилонського полону — коли Навуходоносорове військо зруйнувало Єрусалим і вигнало вцілілих у Вавилон 586 року до Р.Х., а через кілька поколінь перси дозволили частині народу повернутися й відбудувати місто й храм. Автор (традиційно — священник або левіт з кола храмових писарів) звертається не до людей часів Саула й Давида, а до маленької, знеохоченої громади, яка щойно відбудувала стіни і храм, і сумнівається: чи справді Бог ще з нами, чи справді обіцянка про вічний престол Давида ще щось важить?

Тому Хроніст навмисно пропускає весь бурхливий сюжет життя Саула — його помазання, перемоги, переслідування Давида — і бере лише останню сцену Jamieson-Fausset-Brown Adam Clarke. Йому не потрібна біографія невдалого царя; йому потрібен трамплін до Давида, бо саме навколо дому Давида і храму будується вся богословська програма книги.

Сама подія — битва на Ґілбоа — сталася приблизно близько 1010 року до Р.Х. Филистимляни були технологічно розвиненим народом "морських людей", які мали залізну зброю та колісниці, тоді як Ізраїль часто воював гіршою зброєю. Гора Ґілбоа розташована в долині Їзреель, на важливому торговому шляху — контроль над нею означав контроль над північчю країни. Головне місто filistимлян поблизу — Бет-Шан, де археологи знаходили храми, у яких могли виставляти трофеї переможеного ворога, саме туди, за паралельним текстом, прибили тіло Саула.

Ім'я самого царя — שָׁאוּל (Shâʼûwl), Шаул, H7586 — означає "випрошений", від дієслова שָׁאַל (shâʼal) H7592, "питати, просити". Гірка іронія: людина, чиє ім'я означає "той, кого запитали (у Бога)", у вирішальний момент своєму житті йде питати не Господа Strong's. Це видно в останніх двох віршах, де стикаються два дієслова: у вірші 13 сказано, що Саул שָׁאַל (шааль) — "запитав" — духа померлих через אוֹב (ʼôwb) H178, слово, яке буквально означає щось на кшталт глухого бурмотіння, звук викликання духів; а у вірші 14 сказано, що він не דָּרַשׁ (dârash) H1875 — не "шукав, не звертався" — до Господа. Питання поставлено правильній людині, тільки не тому Богу Strong's.

Слово, яким описана сама провина Саула, — מַעַל (maʻal) H4604, "зрада, віроломство", від дієслова מָעַל (mâʻal) H4603, яке буквально означає "прикривати, діяти приховано". Це не просто помилка — це слово Хроніки використовують для найглибшої категорії гріха: зради завіту з Богом Strong's.

І ще одне слово варте уваги: у вірші 4 Саул боїться, щоб над ним не поглумились עָרֵל (ʻârêl) H6189 — "необрізані". Для ізраїльтянина це слово означало не просто "чужинець", а той, хто стоїть поза завітом обрізання — поза належністю Богові. Останній страх царя — не смерть, а безчестя від рук людей, які взагалі не знають Господа.

Останній вірш розділу — "І Він убив його, а царство його передав Давидові, Єссеєвому синові" — це та вісь, навколо якої обертається вся книга Царств і Хронік, а зрештою й уся Біблія. Царство переходить не до найсильнішого, не до першого за законом спадкоємства — воно переходить туди, куди вирішив передати Господь. Дім Давида, "сина Єссеєвого", стане тим родоводом, з якого через тисячу років народиться Ісус — і Матвій починає своє Євангеліє саме генеалогією, яка веде через Давида до Христа ( Матвія 1:1, 6), а ангел каже Марії, що її Син сяде "на престолі Давида, батька Його" ( Луки 1:32-33).

Тут є контраст, вартий уваги. Саул — цар, який гине через власну зраду, шукаючи відповіді не там, де слід, і платить за це власним життям, власною династією, власною честю. Ісус — Цар, який теж іде на смерть, оточений ворогами, теж переживає ганьбу і приниження тіла (хоч і в інший спосіб) — але не за Свою зраду, а за нашу. Там, де Саул падає на власний меч у відчаї, Христос добровільно віддає Себе, і саме через цю смерть, а не всупереч їй, приходить Царство.

І є ще тонший відгук: людей Явешу-Ґілеадського, які ризикують життям, щоб з любові й вірності поховати збезчещене тіло свого царя, — це образ вірності, яку не заслуговують, а отримують дарма, подібно до того, як таємні учні поховали тіло Ісуса з честю, якої світ Йому не дав (Йоана 19:38-42). Це не пряме пророцтво, лише тиха луна — але варта того, щоб її почути.

Ти, напевно, ніколи не ходив до ворожки. Але подумай чесно: коли тобі страшно і незрозуміло, куди ти біжиш першим? До кого "звертаєшся" (шаал), перш ніж "шукати" (дараш) Бога? Гороскоп, нескінченне прокручування стрічки в пошуках підказки, порада людини, яка скаже те, що ти хочеш почути, а не правду — усе це може стати твоїм особистим "аовом", твоїм духом-провідником замість живого Бога Matthew Henry.

Найстрашніше в цьому розділі — не сама смерть Саула. Найстрашніше те, наскільки тихо, поступово вона підготувалася. Ще задовго до Ґілбоа Саул не дочекався Самуїла, пожалів Амалика, всупереч наказу — маленькі, "розумні" компроміси, кожен з яких здавався виправданим у моменті. Гріх рідко приходить одним великим стрибком у прірву. Він приходить серією маленьких кроків убік, аж поки ти опиняєшся на горі, оточений ворогами, і питаєш пораду не в того. Матвій Генрі каже прямо: справедливість Божа не завжди виконується швидко, але вона виконується неминуче.

Цей розділ просить у тебе чесності, яка коштує гордості: визнати, що є ділянки твого життя, де ти давно перестав дійсно "шукати" Господа — просто продовжуєш формально молитися, а рішення приймаєш деінде. Він просить тебе повернутися й запитати: чи готовий я, щоб про моє життя одного дня сказали одне речення підсумку — і якщо так, яке б це було речення? І він нагадує: навіть коли твоя історія обвалюється, як царство Саула, Бог уже готує когось, кому передати Царство далі. Питання лише в тому, чи будеш ти на боці людей з Явешу — тих, хто зберігає вірність навіть у розвалинах.

• Господи, покажи мені чесно, до кого чи до чого я біжу замість Тебе, коли мені страшно чи невизначено.
• Прости мені маленькі, "розумні" компроміси, які я виправдовую, але які поволі відводять мене від Твого слова.
• Навчи мене справді "шукати" Тебе — не формально, а по-справжньому, у щоденних рішеннях, а не лише в кризі.
• Дай мені вірність людей із Явешу-Ґілеадського — готовність зробити правильне, навіть коли це небезпечно і нікому не буде подяки.
• Дякую Тобі, що навіть коли одна історія обвалюється, Ти вже готуєш наступний розділ — Твоє Царство не залежить від моєї стійкості.

• Де в моєму житті є "аов" — джерело порад чи заспокоєння, до якого я звертаюся частіше, ніж до Бога?
• Які маленькі компроміси я зараз виправдовую собі, які через роки можуть виглядати як "зрада" Саула?
• Якби моє життя підсумували одним реченням, як вірш 13 підсумовує Саулове, — яке речення це було б сьогодні?
• Чи є хтось поруч зі мною, чия честь зараз під загрозою, і чи готовий я, як мужі Явешу, ризикнути заради нього, коли це нікому не вигідно?
• Коли останній раз я справді "шукав" Бога, а не просто виконував релігійний ритуал?