Євангелія від Луки 23:34

Подивись уважно на цей момент: Ісуса щойно прибили цвяхами до дерева, руки й ноги пробиті, і перше, що виходить з Його вуст — не крик болю, не прокляття, а молитва за тих, хто це робить. "Отче, відпусти їм" — це не риторика, не красиве слово для глядачів. Це звернення до Бога-Отця в саму мить найбільшого страждання, і воно про прощення для катів.

Зверни увагу на порядок слів у Луки: спочатку молитва, а тільки потім — "а як Його одіж ділили, то кидали же́реба". Лука навмисно ставить ці дві речі поруч: солдати грають в кості біля підніжжя хреста, байдужі, зайняті своєю дрібною наживою, а над ними в цей самий час звучить молитва, яка стосується і їх самих. Вони не знають, що роблять — буквально в цю секунду вони не усвідомлюють, Кого розпинають Adam Clarke.

Легко пропустити: "вони" в цій молитві — хто саме? Римські солдати, які просто виконують наказ і не мають поняття про юдейське месіанське сподівання? Юдейські старійшини, які знали Писання, але не впізнали в Ісусі обіцяного? Натовп, що кричав "розіпни"? Текст не уточнює — і, можливо, навмисно: молитва досить широка, щоб покрити всіх, хто причетний, кожного своєю мірою незнання.

Варто чесно сказати: деякі найдавніші рукописи Луки не містять цих слів взагалі — вони з'являються не в усіх ранніх копіях Євангелія. Більшість дослідників усе ж вважає їх справжніми словами Ісуса, бо вони настільки узгоджуються з усім, чого Він навчав ( Матвія 5:44) і як жив. Це місце — серце розповіді про розп'яття ( Луки 23:32-38), точка, де страждання Христа стає не просто трагедією, а актом свідомого прощення Matthew Henry.

Лука писав своє Євангеліє, ймовірно, десь між 60-80 роками по Христу, для грека на ім'я Теофіл — можливо, високопоставленого римлянина, який цікавився цією новою вірою і хотів мати достовірний, впорядкований виклад подій. Лука сам, за переказом, був лікарем і супутником апостола Павла, людиною освіченою, яка ретельно збирала свідчення очевидців.

Сама сцена відбувається близько 30-33 років по Христу, за межами міських стін Єрусалима, на місці страти, яке звалося Голгофа. Розп'яття було римським методом покарання, призначеним не просто вбити, а принизити й залякати — публічна, повільна, ганебна смерть, зарезервована для рабів, розбійників і бунтівників проти Риму. Юдеї цього періоду жили під владою Риму, і саме римські солдати виконували страту, хоча ініціювали процес юдейські релігійні провідники, які звинуватили Ісуса перед римським намісником Пилатом ( Луки 23:1-25).

Кидання жереба за одяг стражденного не було чимось незвичним чи жорстоким саме по собі — це була звичайна практика: одяг страченого вважався законною здобиччю солдатів, які виконували страту, і вони ділили його між собою, часто розігруючи в кості те, що не можна було просто розділити порівну Tyndale. Для солдатів це був звичайний робочий день — ще одна страта, ще один розподіл трофеїв. Саме на цьому фоні буденної байдужості звучить незвичайна, шокуюча молитва.

Слово πατήρ (patḗr, G3962) — "Отче" — це те саме звернення, яким Ісус завжди молився до Бога, інтимне, сімейне слово. Навіть тут, у момент найглибшої покинутості, Він не втрачає цієї близькості з Отцем.

Дієслово ἀφίημι (aphíēmi, G863) означає "відпустити", "послати геть" — це те саме слово, яке в інших місцях Нового Завіту перекладається як "простити борг" Strong's. Це не просто "не звертай уваги" — це юридичне, реальне зняття провини, наче хтось скасовує рахунок, який мав бути сплачений.

А ось ключ до всього: εἴδω (eídō, G1492) — "знати", тут у запереченні "не знають" (οὐ οἴδασιν). Це слово стосується не поверхневого знання фактів, а глибшого усвідомлення — розуміння суті того, що відбувається Strong's. Ісус каже: вони бачать, що цвяхи входять у плоть, вони бачать людину на хресті — але вони не розуміють, Кого саме розпинають.

Дієслово διαμερίζω (diamerízō, G1266) — "ділити", "розподіляти" — а корінь його пов'язаний зі словом, що означає розкол, роз'єднання Strong's. Іронія болюча: солдати "розділяють" одяг Того, Хто прийшов зібрати розділене людство докупи.

І нарешті βάλλω (bállō, G906) — "кидати" — просте, різке слово, що описує кидання жереба Strong's. Груба, механічна дія, що відбувається буквально під ногами розп'ятого Спасителя.

Пророк Ісая за сотні років до цього писав про Слугу Господнього, Який "з злочинцями був порахований" і Який "заступався за злочинців" ( Ісая 53:12). Ось воно, буквально: Ісус висить між двома розбійниками ( Луки 23:32-33) і в цю саму мить заступається — молиться за тих, хто чинить над Ним зло. Пророцтво не просто передбачає подію, воно передбачає саме таку молитву.

Але глибше: ця молитва — не разовий вчинок, а показ того, хто такий Ісус до самого кореня. Апостол Павло пізніше скаже, що якби правителі цього віку зрозуміли, вони "не розп'яли б Господа слави" (1-е до коринтян 2:8) — те саме незнання, про яке говорить Ісус тут, а потім апостол Петро повторить це ж пояснення юдейському натовпу: "вчинили ви це з несвідомости" ( Дії 3:17). Хрест стає місцем, де незнання людини зустрічається з наміром Бога звернути навіть це зло на добро.

І поміть, як цей вчинок Ісуса переходить у Церкву: коли Стефана каменують, він падає навколішки і кричить майже слово в слово те саме: "Не залічи їм, Господи, цього гріха" ( Дії 7:60). Учень наслідує Учителя аж до останнього подиху. Це не збіг — це доказ, що хрест не просто врятував нас юридично, він переформатував саму людську здатність прощати. Молитва на Голгофі стає зразком, а не лише подією.

Ось де це стає особисто болючим: Ісус молиться за прощення тих, хто в цю секунду завдає Йому фізичного болю, ділячи Його одяг на очах у Нього, поки Він ще живий. Не за ворогів "загалом", не за абстрактне людство — за конкретних людей, які саме зараз чинять йому зло.

А тепер подумай про свого власного "їх". Не про людину, яка образила тебе п'ять років тому й ти вже якось із цим змирився. Про того, хто зараз, сьогодні, ще завдає тобі шкоди — і не показує жодного каяття, жодного знаку, що усвідомлює, що робить. Ісус не чекав вибачення. Він молився раніше, ніж хтось попросив.

Це не заклик прикидатися, ніби кривда не болить, або вдавати, що все "нормально". Прощення, про яке тут йдеться — не заперечення реальності зла, а свідома, дорога відмова від права на помсту, зроблена в момент, коли право на гнів було б цілком виправданим. Це коштує тобі чогось реального: права почуватися правим, права насолоджуватися образою, права чекати, поки інша сторона перша визнає провину.

Запитай себе чесно сьогодні: чи є хтось, кого ти тримаєш на "рахунку" — чекаєш, поки він розрахується, перш ніж ти "відпустиш"? Ісус показує інший шлях: молитва за прощення, не тому що кривдник заслужив, а тому що ти, як і він, теж жив у якомусь незнанні, поки Бог не відкрив тобі очі.

• Господи, навчи мене молитися за тих, хто мене кривдить, поки вони ще в цьому кривдять — не після, коли вже легко.
• Отче, покажи мені моє власне незнання — місця, де я досі не розумію, що роблю, і йди за мною терпляче, як Ти йшов за тими солдатами.
• Дякую Тобі за прощення, яке коштувало Тобі цвяхів і крові, а не просто слова.
• Дай мені силу відпустити конкретну людину, чиє ім'я я зараз тримаю в серці з гіркотою.
• Навчи мене прощати не тому, що інша людина заслужила, а тому що Ти перший простив мене.

• Чиє ім'я спливло в тебе, коли ти читав цю молитву Ісуса — і що ти зараз відчуваєш до цієї людини?
• Чи є різниця для тебе між "простити" і "забути", і чого насправді просить від тебе ця молитва?
• У чому ти сам зараз, можливо, "не знаєш, що чиниш" — де твоя сліпота щодо власного гріха?
• Чи молився ти коли-небудь за когось раніше, ніж він попросив прощення — чи завжди чекаєш першого кроку від іншого?
• Що б змінилося у твоєму житті цього тижня, якби ти дійсно повірив, що Бог відпускає тобі те, що ти вважаєш непростимим у собі?