Михей 5:2

Подивись уважно на перше слово: "Тому". Це не самостійна думка — вона висить на гачку попереднього вірша, де Бог щойно пообіцяв, що з маленького Віфлеєму вийде Правитель для Ізраїля. І ось "тому" — саме через це обітування — Бог каже: Він все одно віддасть Свій народ на певний час у чужі руки. Не назавжди, не безглуздо — "до часу". Є визначена межа, і ця межа описана дивним образом: "аж поки ота не породить, що має родити" — поки не станеться пологи жінки, яка вже носить дитину. А тоді "останок братів Його вернеться до Ізраїлевих синів" — розсіяні брати повернуться додому, до свого народу.

Легко проскочити повз те, наскільки дивна тут логіка: страждання й розсіяння не скасовуються обіцянкою про Правителя — вони тривають через неї, аж до народження. Тобто очікування само по собі є частиною задуму, а не збоєм у ньому.

Тут християни здавна сперечаються про те, чия це "пологова мука". Одні (спираючись на образ жінки, що народжує в Михея 4:9-10, де сам Сіон "звивається, мов породілля") бачать тут національні пологи Ізраїля — біль вигнання, який має завершитися пологами відродження нації Keil-Delitzsch Old Testament. Інші читають це прямо як передвіщення народження Месії — конкретної Матері, що народить конкретну Дитину, як в Ісаї 7:14 Adam Clarke. Обидва читання не обов'язково виключають