Йов 2:8
Простий, ясний розбір цього вірша. Читати розділ →
А той узяв собі черепка́, щоб шкре́бти себе. І він сидів серед по́пелу.
Коментарі
Витяги з опублікованих коментарів, щоб закласти основу прочитання.
We left Job honourably acquitted upon a fair trial between God and Satan concerning him. Satan had leave to touch, to touch and take, all he had, and was confident that he would then curse God to his face; but, on the contrary, he blessed him, and so he was proved an honest man and Satan a false accuser. Now, one would have thought, this would be conclusive, and that Job would never have his reputation called in question again; but Job is known to be armour of proof, and therefore is here set up for a mark, and brought upon his trial, a second time. I. Satan moves for another trial, which should touch his bone and his flesh (Job 2:1-5). II. God, for holy ends, permits it (Job 2:6). III. Satan smites him with a very painful and loathsome disease (Job 2:7, Job 2:8). IV. His wife tempts him to curse God, but he resists the temptation (Job 2:9, Job 2:10). V. His friends come to condole with him and to comfort him (Job 2:11-13). And in this that good man is set forth for an example of suffering affliction and of patience.
Відкрити джерело ↗2:8 Job might have scraped his skin to relieve itching; the Greek Old Testament says that it was “to scrape away the pus.” • The ashes might refer to a place where lepers were quarantined, but Job was probably demonstrating his grief and dismay (30:19; Gen 18:27; 2 Sam 13:19; Isa 58:5; Jon 3:6).
Відкрити джерело ↗Мова оригіналу
Єврейські та грецькі слова за цим уривком, із номерами Стронга — від openscriptures (CC BY-SA).
Перехресні посилання
Інші уривки, які спільнота найчастіше пов'язує з цим. Торкнись, щоб прочитати.
Тому́ я зрікаюсь гово́реного, і каюсь у по́росі й по́пелі!“
І заголо́сять за тебе вони тужним голосом, і кричатимуть гірко, і свої го́лови по́рохом пообсипають, у по́пелі будуть кача́тись!
І дійшло це слово до царя Ніневії, і він устав зо свого трону, і скинув плаща́ свого з себе, і покрився вере́тою, та й сів на по́пелі.
„Горе тобі, Хоразі́не, горе тобі, Вефсаї́до! Бо коли б то в Ти́рі й Сидо́ні були відбули́ся ті чу́да, що сталися в вас, то давно б вони ка́ялися в волосяни́ці та в по́пелі.
„Повідоми́ мене, Господи, про кінець мій та про днів моїх міру, яка то вона, — нехай знаю, коли я помру́!“
До́чко наро́ду Мого́, — вере́тою підпережи́сь та качайся у по́пелі! Справ жало́бу собі, немов над одноро́дженим, голосі́ння гірке́, — бо при́йде знена́цька руїнник на нас!
А Тама́ра поси́пала по́пелом свою го́лову, а квітча́сту ту́ніку, що була на ній, розде́рла, і поклала руку свою на го́лову свою, і все ходила та голоси́ла...
У темно́ті лиш ходить люди́на, клопо́четься тільки про ма́рне: грома́дить вона, — та не знає, хто зво́зити буде оте!
щоб радість вчинити сіо́нським жало́бникам, щоб замість по́пелу дати їм оздо́бу, оливу радости замість жало́би, одежу хвали́ замість темного духа! І будуть їх звати дуба́ми праведности, саджанця́ми Господніми, щоб просла́вивсь Господь!