Ездра 3:11

Подивись уважно на цей вірш: він стоїть на стику двох речень, майже двох різних дій. Спершу — конкретна пісня: "Добрий бо Він, бо навіки Його милосердя" — це не імпровізація, а рядок, який співали ще за часів Давида (1-а хроніки 16:34) і який знову й знову звучить у Псалмах ( Псалми 106:1, 135:3). Люди не вигадують нових слів для нової радості — вони беруть стару, перевірену віками пісню, бо саме вона найточніше описує те, що з ними сталося. А потім — інша дія: увесь народ "викликував гучним покликом". Це не той самий спів священиків і левитів по чергах John Gill, це стихійний крик натовпу, майже як бойовий клич або звук сурми (саме таке значення слова, яким описаний цей крик).

Легко проскочити повз те, наскільки малим був цей момент. Це не освячення готового храму — це щойно закладений фундамент, каміння в землі, ще нічого не збудовано. І все ж радість повна, ніби храм уже стоїть. Це місце в книзі Ездри — самий початок відновлення після повернення з вавилонського полону: люди щойно приїхали, ще не встигли навіть як слід влаштуватися Jamieson-Fausset-Brown, а вже кладуть основу дому Господнього. Наступний вірш ( Ездра 3:12-13) додає гіркий контраст: старші, що пам'ятали перший храм, плакали, бо новий фундамент виглядав так скромно порівняно з тим, що було зруйновано. Тож радість і сум звучали одночасно, і їх було не розрізнити на слух — крик радості і крик плачу злилися в один гучний звук. Це не богословська суперечка, а просто чесна картина того, як виглядає віра, що починає все спочатку.

Книгу Ездри написано (або зібрано з документів) приблизно в середині V століття до Різдва Христового, і вона описує події, що почалися десь у 538 році до Р.Х. — коли перський цар Кир дозволив юдеям, яких вавилонський цар Навуходоносор колись вигнав із Юдеї (у 586 році до Р.Х., зруйнувавши Єрусалим і перший храм), повернутися на батьківщину.

Уяви собі: люди, чиї батьки чи діди виросли рабами й переселенцями у Вавилоні, приходять у місто, яке лежить у руїнах уже майже півстоліття. Спочатку вони мусили просто вижити — побудувати дахи над головою Jamieson-Fausset-Brown. Але коли настав сьомий місяць (приблизно наш вересень-жовтень, час свята кучок), вони зібралися в Єрусалимі, щоб відновити жертовник і почати служіння Богу так, ніби храм уже стоїть, хоча каменя на камені ще не було Jamieson-Fausset-Brown. У другому місяці наступного року вони нарешті заклали фундамент самого храму Adam Clarke.

Це відбувалося під наглядом священиків і левитів, нащадків Асафа, за наказом, що сягав ще часів царя Давида (порівняй Неемія 12:24) — тобто вони свідомо відновлювали не щось нове, а стару, перервану традицію поклоніння. Навколо них були сусіди, які зовсім не раділи відновленню Єрусалима — самаряни та інші місцеві правителі бачили в цьому політичну загрозу (про це прямо йдеться далі, в Ездра 4). Тож ця радість лунала не в безпечному, дружньому середовищі, а посеред підозріливих і навіть ворожих очей.

Слово עָנָה (ʻânâh, H6030) — "відповіли" — означає не просто говорити, а відгукуватися, реагувати на щось; звідси й переклад "відповіли хвалою" — ніби Бог щось сказав Своєю дією (заклав фундамент), а люди відповідають Strong's.

Пісня будується на двох дієсловах хвали: הָלַל (hâlal, H1984) — корінь, від якого походить саме слово "алілуя", означає буквально сяяти, показувати себе відкрито, і יָדָה (yâdâh, H3034) — буквально "простягати руку", тобто вихваляти з піднятими руками, тілом, а не лише словом Strong's. Хвала тут — фізична дія, а не тиха думка.

Ключове слово всієї пісні — חֵסֵד (chêçêd, H2617) — часто перекладають "милосердя", але точніше це вірна, віддана любов, яка не відступає навіть коли її не заслужили — саме такою любов'ю Бог тримав слово поколінням, які зраджували Його Strong's. А עוֹלָם (ʻôwlâm, H5769) — "навіки" — слово, що означає час, який зникає з очей, тобто безмежний часовий горизонт Strong's.

Нарешті, крик народу описаний словом תְּרוּעָה (tᵉrûwʻâh, H8643) від кореня רוּעַ (rûwaʻ, H7321) — це не звичайний спів, а гучний клич, який використовували і в бою, і на святі, і при звуку сурми Strong's. І саме тут покладено יָסַד (yâçad, H3245) — "основу", "фундамент" — בַּיִת (bayith, H1004), "дому" Господнього Strong's. Дім Господній — ще не збудований, лише закладений, а крик уже такий, ніби він стоїть.

Ця пісня — "Добрий бо Він, бо навіки Його милосердя" — це не разова фраза, це наче родинний приспів Ізраїля, що звучить від Давида (1-а хроніки 16:34) через освячення першого храму Соломона (2-а хроніки 7:3) аж до обіцянки пророка Єремії, що після руйнування ця сама пісня знову зазвучить у відновленому Єрусалимі ( Єремія 33:11). Ездра 3:11 — це виконання саме тієї обіцянки: Бог сказав, що ця пісня повернеться, і ось вона повертається.

А тепер подивись, куди веде ця нитка. Апостол Іван у своєму Євангелії каже, що Слово стало тілом і "оселилося" (буквально — "розкинуло намет") серед нас ( Івана 1:14) — тобто Сам Бог став новим Домом, новим місцем зустрічі з людьми, кращим за будь-який кам'яний храм. А в Одкровенні Іван бачить, що в новому Єрусалимі храму взагалі немає, "бо Господь Бог Вседержитель — то Храм його, і Агнець" ( Об'явлення 21:22). Фундамент, який закладали зі сльозами й криком в Ездра 3, був лише тінню — тимчасовим домом для Бога, поки не прийшов Той, у Кому Бог оселився назавжди.

І сама причина радості — "бо навіки Його милосердя" — це та ж вірна любов, яка тримала слово поколінням зрадливого народу і привела його назад із полону, а зрештою привела Бога аж до хреста, щоб та ж вірна любов не відступила навіть тоді, коли вибір людини знову і знову був невірний. Христос — це те місце, де chêçêd (вірна любов) Бога знайшла найповніше й найдорожче вираження.

Зверни увагу, наскільки скромним був цей момент — не готовий храм, а лише перші камені в землі — і наскільки нескромною була радість. Народ не чекав, поки все буде досконало, щоб почати вихваляти Бога. Тут є виклик для тебе: чи ти відкладаєш подяку Богові, поки твоє життя не "добудується"? Поки не з'явиться робота, шлюб не зцілиться, здоров'я не повернеться, поки не буде видно готового результату? Ця пісня в Ездра 3:11 співалася над фундаментом — над обіцянкою, а не над завершеною будівлею.

Але тут є і бракуюча чесність, яку варто зауважити наперед: наступний вірш каже, що старші плакали одночасно з тими, хто радів Matthew Henry. Це не була наївна, безболісна радість. Вони знали, що втратили, і все одно хвалили. Це запрошує тебе не до фальшивого оптимізму, а до чогось важчого: тримати в одній руці справжній сум за тим, що зруйноване чи втрачене, а в іншій — справжню подяку за те, що Бог знову щось будує, хай навіть маленьке.

Ціна тут — відмовитися від мовчазної, обережної релігії, яка чекає ідеальних обставин, і натомість підняти голос — буквально, фізично, як робили ті люди з піднятими руками — навіть коли твій фундамент виглядає жалюгідно малим порівняно з тим, що було раніше. Спробуй сьогодні промовити цю саму стародавню фразу вголос, навіть якщо голос тремтить: "Добрий бо Він, бо навіки Його милосердя" — і подивись, чи не почнеш ти вірити їй трохи більше, коли скажеш її вголос, а не подумки.

• Господи, дякую Тобі, що Твоя вірна любов не залежить від того, наскільки завершене чи гарне моє життя виглядає зараз.
• Прости мені, що я часто чекаю ідеальних обставин, перш ніж вихваляти Тебе вголос.
• Дай мені сміливість дякувати Тобі навіть за малий, скромний початок — за фундамент, а не лише за готовий результат.
• Навчи мене тримати разом чесний сум за втраченим і справжню радість за те, що Ти відновлюєш.
• Дякую, що Твоє милосердя навіки, навіть коли моя вірність хиталася.

• Чи є в моєму житті "фундамент" — щось маленьке, ще не завершене — за яке я досі не подякував Богові, бо чекаю, поки все стане більшим?
• Коли я востаннє вихваляв Бога вголос, фізично, а не лише в думках?
• Чи можу я назвати конкретну втрату в своєму житті, за якою я досі сумую, і водночас знайти в цьому ж місці причину для подяки?
• Яка стара, перевірена "пісня" віри (обіцянка з Писання) допомогла б мені зараз більше, ніж мої власні слова?
• Що заважає мені радіти вголос перед іншими людьми, коли Бог робить щось добре, навіть маленьке?