До колосян 1

Цей розділ рухається як велика хвиля: починається тихо, з привітання і подяки, а потім раптом здіймається до одного з найвищих піків усього Нового Завіту — і знову опускається до землі, до конкретного болю Павла у в'язниці.

Спочатку — звична форма листа (1:1-2): Павло і Тимофій вітають громаду в Колосах, маленькому місті в Малій Азії, яке Павло особисто ніколи не відвідував Jamieson-Fausset-Brown. Потім — подяка й молитва (1:3-14): Павло дякує за їхню віру й любов, про яку почув від Епафра, і молиться, щоб вони зростали в пізнанні Бога. Зверни увагу, як тут усе тримається на трьох китах: віра, любов, надія (вірш 5) — це не випадковий набір слів, а те, що тримає ціле християнське життя вкупі.

А тоді, у віршах 15-20, текст злітає. Це, ймовірно, стародавній гімн чи сповідання віри, яке Павло вставляє в лист John Gill, — про Христа як образ невидимого Бога, першого перед усім творінням, того, ким і для кого створено все, і того, хто примирив усе Собою через хрест. Це найгустіший богословський уривок у листі, і саме тут церкви розходилися: чи означає "перворожений усього творіння" (15), що Син є частиною створеного, чи, навпаки, що Він — Володар над творінням, той, хто саме народжує, а не створюється (це питання гостро стояло в суперечках IV століття про природу Христа). Більшість християнської традиції — і католики, і православні, і протестанти — читають це як твердження про повне божество Христа, а не Його створеність.

Після цього гімну текст знову спускається (1:21-23): ви, колишні вороги Богу, тепер примирені. І закінчується розділ дуже особисто (1:24-29): Павло говорить про свої страждання за Церкву і про таємницю, яка тепер відкрита — Христос у вас. Цей розділ стоїть на самому початку листа, який далі буде застерігати Колосян від фальшивих учень, що применшували велич Христа — і тому цей гімн про Христове верховенство не прикраса, а фундамент, на якому будується вся решта листа.

Цей лист написав апостол Павло, ймовірно, з в'язниці — скоріше за все, з Риму, десь між 60 і 62 роком по Христу, хоча дехто пропонує в'язницю в Ефесі трохи раніше. Він сам ніколи не був у Колосах — маленькому містечку в долині річки Лік у Малій Азії (сучасна Туреччина), яке колись було важливим торговим центром, але на момент написання листа вже занепадало, затьмарене сусідніми містами Лаодикією та Ієраполем Jamieson-Fausset-Brown.

Церкву там заснував не сам Павло, а його учень Епафрас — місцевий житель, який, судячи з усього, навернувся під час Павлового тривалого служіння в Ефесі і поніс Євангеліє додому, у своє рідне місто Jamieson-Fausset-Brown. Тепер Епафрас прийшов до Павла — можливо, аж до Риму — і приніс новини: віра там жива, любов реальна, але з'явилася загроза. Далі в листі (розділ 2) стане ясно, що це була якась суміш іудейського законництва (обрізання, харчові заборони, святкування днів) з філософськими ідеями про "начала" й ангельські сили, які нібито стоять між людиною і Богом. Люди в Колосах ризикували почати думати про Христа не як про достатнього Спасителя, а лише як про одного з посередників серед багатьох.

Саме тому Павло у першому ж розділі, ще до будь-якої полеміки, кладе фундамент: хто такий Христос насправді — не сходинка на драбині до Бога, а Той, у Кому "перебуває вся повнота" (1:19). Тимофій, названий співавтором листа, у той час був близьким соратником Павла, який супроводжував його в багатьох подорожах і листах Tyndale. Лист, найімовірніше, віз до Колосів Тихик разом із втікачем-рабом Онисимом, про якого йдеться в іншому листі — до Филимона.

У вірші 1 Павло називає себе ἀπόστολος (apóstolos, G652) — не просто "посланець", а офіційний повноважний представник, посол з дорученням Strong's. І одразу додає: διὰ θελήματος θεοῦ — "через волю (θέλημα, thélēma, G2307) Бога". Це не самопризначення й не людське рішення — це слово несе в собі ідею свідомого вибору, наміру Strong's.

У вірші 5 з'являється слово ἐλπίς (elpís, G1680) — надія, але не мрійливе сподівання, а впевнене очікування чогось реального Strong's. А поряд — ἀπόκειμαι (apókeimai, G606), "відкладене, збережене" — ніби скарб, який вже лежить приготований для тебе на небі, чекаючи свого часу Strong's.

У вірші 13 стоїть дуже сильне дієслово: ῥύομαι (rhýomai, G4506) — "вирвати, врятувати ривком", буквально образ того, як хтось хапає тебе й висмикує з течії, яка тебе несла Strong's. Павло каже: Бог не просто допоміг — Він видер нас із ἐξουσία τοῦ σκότους (exousía tou skótous) — "влади темряви" (13) — і переставив (μεθίστημι, methístēmi, G3179, буквально "перенести, пересадити") у Царство Сина.

І в 14 вірші — ключове слово всього уривка: ἀπολύτρωσις (apolýtrōsis, G629) — "викуп", слово, яке в грецькому світі вживалося про викуп раба чи полоненого з рабства за ціну Strong's. Поряд стоїть ἄφεσις (áphesis, G859) — "звільнення, прощення" гріхів (ἁμαρτία, hamartía, G266) Strong's. Разом ці два слова малюють картину: ти був бранцем, і за тебе заплачено, щоб тебе відпустили.

Цей розділ — один із найвищих піків христології (вчення про особу Христа) в усьому Новому Завіті, і саме тут ти бачиш, куди веде вся біблійна історія. Вірші 15-20 кажуть прямо: Христос — не найкращий з людей, не найвищий з ангелів, а "образ невидимого Бога" (15) — той, у Кому невидимий Бог стає видимим, точно як Іван скаже пізніше: "Хто бачив Мене, той бачив Отця" ( Івана 14:9). Він — "перший від усього" (17), і "все в Нім стоїть" — тобто прямо зараз, у цю секунду, всесвіт тримається не законами фізики самими по собі, а Його волею.

І тут же — картина, яку ти вже зустрічав у Старому Завіті багато разів у тіні: цар, який править, священник, який примирює, викупитель, який визволяє раба. Вірш 18 називає Його "Головою тіла, Церкви" і "перворідним з мертвих" — це та сама мова, яку Павло використає в 1 Коринтян 15:20-23, де Христове воскресіння — це перший сніп урожаю, гарантія того, що всі, хто в Ньому, теж воскреснуть.

Найпряміша лінія до хреста — вірш 20: "примиривши кров'ю хреста Його... чи то земне, чи то небесне". Це не абстрактна ідея — це той самий хрест, той самий момент, коли, за словами Павла в Ефесян 2:14-16, ворожнеча була вбита в тілі Христа. Вірш 22 говорить прямо, що ти — колишній ворог — тепер примирений "смертю в людськім тілі Його". Тут немає натяку — це прямий, невідворотний зв'язок: усе, що написано про творіння, царство і викуплення, збігається в одній Людині, розп'ятій за межами Єрусалима.

Ось що я хочу, щоб ти сьогодні відчув, а не просто прочитав: до Христа ти був ворогом. Не запізнілим гостем, не трохи заблудлим — ворогом "думкою в злих учинках" (21). Це неприємно чути, я знаю. Але без цього вірш 22 втрачає всю свою вагу. Примирення — не м'яка, ввічлива угода між друзями, які трохи посварилися. Це визволення бранця з-під влади, яка тримала його міцно (13), ціною крові.

І тут же — виклик особисто до тебе. Павло молиться, щоб Колосяни зростали "в пізнанні Бога" (10), а не просто в емоціях чи ритуалах. Це запитання до тебе: коли ти востаннє справді хотів пізнати Бога глибше — а не просто відчути щось хороше на богослужінні? Мудрість і розуміння, про які тут йдеться (9), — це не інформація, а спосіб бачити своє життя так, як бачить його Бог.

І останнє, найважче: Павло каже, що радіє в стражданнях за церкву (24). Не в стражданнях узагалі — а конкретно в тих, які приходять від служіння іншим людям. Це коштує щось: твій час, твій спокій, можливо, твою репутацію. Питання, яке цей розділ ставить тобі: чи готовий ти, знаючи, ким є Христос — Той, у Кому тримається весь всесвіт, — віддати щось реальне заради тіла Його, Церкви? Не абстрактно. Цього тижня. Кому?

• Господи, дякую, що Ти вирвав мене з влади темряви і переставив у Царство Твого улюбленого Сина — допоможи мені жити так, ніби я справді вже там, а не досі в старому рабстві.
• Наповни мене мудрістю й духовним розумінням, щоб я не просто знав факти про Тебе, а справді зростав у пізнанні Тебе кожного дня.
• Прости мені моменти, коли я думав про Христа як про одного з багатьох, а не як про Того, в Кому перебуває вся повнота — поверни мені правильний масштаб Його величі.
• Дай мені витривалість і довготерпіння з радістю, а не зі стиснутими зубами, коли обставини важкі.
• Покажи мені, кого конкретно я маю сьогодні полюбити ціною свого часу чи спокою, як Павло радів у стражданнях заради Церкви.

• Чи справді я вірю, що до зустрічі з Христом я був "ворогом" Богу — чи мені зручніше думати про себе просто як про "трохи недосконалого"?
• Коли я востаннє молився за когось так наполегливо і послідовно, як Павло молився за Колосян, яких навіть не бачив?
• Чи є в моєму житті "фальшива скромність" щодо Христа — місця, де я насправді ставлю Його поряд з іншими авторитетами, а не над усім?
• Що означало б для мене "поводитися належно щодо Господа" (10) у конкретній ситуації, яка чекає на мене завтра?
• Чи готовий я назвати ціну, яку зараз плачу за те, щоб любити церкву — людей навколо мене у вірі — і чи роблю це з радістю, чи з образою?