2-е до коринтян 12

Цей розділ — найдивніший і найінтимніший у всьому листі. Павло весь час каже, що не хоче цим займатись — "не корисно хвалитись мені" — а потім усе одно робить це, бо ситуація в Коринті його змушує Jamieson-Fausset-Brown. Хтось у церкві переконує людей, що справжній апостол мав би вражати духовними видіннями, а Павло, мовляв, надто простий, надто слабкий, щоб бути "справжнім". І ось він, зі стисненими зубами, розповідає одну зі своїх найбільших таємниць.

Розділ рухається у трьох рухах. Спочатку (вірші 1–4) — розповідь про людину, "яку він знає", підняту чотирнадцять років тому аж до третього неба, у рай, де вона чула слова, яких не можна переказати людською мовою. Павло говорить про себе в третій особі — це не хизування, це майже сором Matthew Henry. Другий рух (вірші 5–10) — поворот усього розділу: замість того, щоб хвалитися видінням, Павло хвалиться немічністю. Йому дано "колючку в тіло" — щось болюче й принизливе, що постійно нагадує йому, хто він насправді. Він тричі благав Господа забрати це — і отримав відповідь, яка стала одним із найвідоміших рядків усього Нового Завіту: "Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі" (вірш 9). Третій рух (вірші 11–21) — Павло знову звертається до коринтян напряму: він нічим не поступається "найпершим апостолам", хоч сам каже, що він "ніщо"; він нікому не був тягарем, любив їх безкорисливо, і тепер боїться, приїхавши втретє, знайти між ними чвари, заздрощі й нерозкаяний гріх.

Легко пропустити, що весь розділ тримається на одному напруженні: гордість versus слабкість. Христи­яни здавна сперечаються, що таке "колючка в тілі" — фізична хвороба (можливо, очна, дехто каже — епілепсія), духовна спокуса, чи переслідування від людей Matthew Henry. Текст навмисно не каже прямо — і, можливо, це саме тому, щоб кожен читач міг впізнати у ній свою власну немічність.

Цей розділ стоїть у самому кінці довгого болючого захисту Павла (глави 10–13), де він змушений говорити мовою своїх ворогів, щоб урятувати церкву від фальшивих вчителів.

Павло пише це послання приблизно у 55–56 роках по Різдві, скоріш за все з Македонії, коринтській церкві, яку він сам заснував кілька років раніше. Коринт — велике портове місто, торговий вузол Римської імперії, повне грошей, амбіцій і культів красномовства. У церкві з'явилися так звані "найперші апостоли" (вірш 11) — мандрівні проповідники, які приходили з блискучою риторикою, вражаючими духовними шоу і, судячи з усього, натяками, що Павло — другосортний апостол: некрасномовний, слабкий тілом, без ефектних чудес.

У цьому світі авторитет проповідника вимірювали видовищем — так само як грецькі софісти доводили свою вагомість ораторським мистецтвом і публічними чудесами. Тому Павлові доводиться грати за їхніми правилами, хоч це йому огидно: він мусить показати, що й у нього є такі досвіди, які вони цінують — навіть містичне піднесення на "третє небо". У єврейській та ранньохристиянській уяві небо мислилося пошарово (звідси й "третє небо" — найвищий рівень, де перебуває сам Бог), а "рай" — образ відновленого едемського саду, місце Божої присутності Matthew Henry. Тобто Павло каже: так, у мене був досвід настільки величний, наскільки взагалі можливо для людини, — і саме тому я не буду ним хизуватися.

Лист написаний у розпал реальної кризи довіри: церква, яку Павло сам народив у вірі, готова піти за людьми, що звинувачують його самого. Це не абстрактна богословська суперечка — це особиста рана людини, яка любить громаду, що от-от відвернеться від неї заради більш ефектних лідерів.

У вірші 1 слово καυχάομαι (kaucháomai, G2744) — "хвалитися" — задає тон усьому розділу; це слово повторюється знову і знову (вірші 1, 5, 6, 9, 11), і кожного разу Павло виривається з нього, ніби зі зброї, яку ненавидить тримати в руках Adam Clarke.

У вірші 4 два слова заслуговують на увагу: παράδεισος (parádeisos, G3857) — "рай", запозичене слово, що вказує на садовий, едемський образ Божої присутності, і ἄρρητος ῥήματα (árrhētos rhḗmata, G731 + G4487) — буквально "невимовлені слова" — те, чого людською мовою просто не можна переказати. Це не таємниця заради таємниці — це вказівка на межу людської мови перед Божою славою.

Центральне слово всього розділу — ἀσθένεια (asthéneia, G769), "немічність, слабкість", яке зустрічається у віршах 5, 9 і 10 знову і знову Strong's. Це не випадковий синонім — Павло навмисно тримається за це слово, повертає його як монету, поки воно не стає прапором.

У вірші 7 — σκόλοψ τῇ σαρκί (skólops tē sarki, G4647 + G4561), "колючка (загострений кілок) у плоть" — образ гострого, постійного болю, і одразу поруч ἄγγελος Σατᾶν (ángelos Satân, G32 + G4566) — "посланець сатани", тобто щось, що Бог допускає, але яке приходить із ворожого джерела.

І в самому серці розділу, вірш 9: ἀρκέω (arkéō, G714) — "бути достатнім" — Бог не каже "Я заберу", а каже "Досить" — цього тобі вистачить. А слово τελειόω (teleióō, G5048) в тому ж вірші — "доводити до досконалості, довершувати" — сила Христова не просто присутня в немочі, вона там довершується, досягає своєї повноти Strong's.

Цей розділ не цитує пророцтво про Христа напряму, але в самій його середині б'ється пульс усього Євангелія: сила, що виявляється саме через слабкість. Це не випадковий парадокс — це форма хреста. Христос не переміг гріх і смерть силовим показом слави, а прибитий цвяхами, виснажений, приниженим тілом на дереві ( 1 Коринтян 1:23-25 називає це "безумством" і "немічністю Божою", яка сильніша за людей). Павло тут просто живе тим же законом, за яким живе його Господь: слава через приниження, воскресіння через смерть.

Слова Господа Павлу — "сила Моя здійснюється в немочі" (вірш 9) — це не абстрактний принцип, а голос воскреслого Христа, який продовжує говорити зі своїм апостолом так само, як говорив із ним по дорозі до Дамаска. Дії 18:9 і 23:11 — обидва місця, де той самий Господь так само являється Павлу вночі й підбадьорює його, — показують, що це не одноразовий випадок, а стосунок, який триває.

І ще одне тихе відлуння: "рай", у який Павло був піднятий (вірш 4), — це те саме слово, яке Ісус вживає на хресті, кажучи розбійникові: "Сьогодні будеш зо Мною в раю" ( Луки 23:43). Те, що Павлові було показано мимохідь, недоступне для опису, — Христос обіцяє відкрити навіть умираючому злочинцю. Це не той самий текст, але та сама реальність — місце, куди Христос вводить людей через Себе, а не через їхні заслуги чи духовні досягнення.

Ти, напевно, теж носиш якусь "колючку" — щось, про що молишся роками, щоб Бог забрав, а Він не забирає. Хвороба, самотність, слабкість характеру, минуле, яке не відпускає. Цей розділ не дає тобі красивого пояснення, чому Бог не прибирає біль. Він дає тобі щось інше й важче: обіцянку, що Його благодаті вистачить — не для того, щоб тобі стало легше, а для того, щоб через тебе, слабкого, стала видимою Його сила.

Це коштує чогось конкретного: тобі доведеться перестати рахувати духовні перемоги, красиві досягнення, враження, які ти справляєш на інших, як доказ того, що з тобою все гаразд перед Богом. Павло міг похвалитися видінням третього неба — і мовчав про це роками. Натомість він хвалиться болем, приниженням, немічністю. Спробуй сьогодні чесно назвати Богу свою колючку — не просити тільки про зцілення, а спитати: "Чого Ти хочеш навчити мене через це, що я ніяк не хочу тримати?"

І другий цвях цього розділу — останні вірші: заздрощі, чвари, обмани, гріхи, у яких люди "не покаялися" (вірш 21). Легко читати главу про видіння й пропустити, що вона закінчується списком дуже земних, буденних гріхів усередині церкви. Павлові боляче не тому, що коринтяни недостатньо духовні, а тому, що вони живуть у розбраті і не бачать у цьому нічого страшного. Спитай себе чесно: чи є в тебе гріх, у якому ти давно живеш спокійно, не соромлячись і не каючись?

• Господи, я приношу Тобі свою "колючку" — те, що я стільки разів просив забрати. Навчи мене чути Твоє "досить тобі благодаті Моєї", а не тільки чекати визволення.
• Прости мені моменти, коли я шукав хвали від людей замість того, щоб чесно визнати свою слабкість перед Тобою.
• Дай мені серце, як у Павла, — щоб я любив людей навколо мене безкорисливо, навіть коли ця любов не повертається взаємністю.
• Покажи мені гріхи, у яких я живу спокійно, не каючись, — чвари, заздрощі, нашепти — і дай мені сміливість покаятися сьогодні, а не чекати, поки хтось про це заговорить.
• Довершуй Свою силу в моїй немочі, Господи, так, щоб не моя сила, а Твоя була видна в тому, як я живу.

• Яку "колючку в тілі" ти носиш роками і про що просиш Бога забрати замість того, щоб спитати, для чого вона тобі дана?
• Коли останній раз ти хизувався перед кимось своїми досягненнями чи духовними перемогами, замість того щоб чесно визнати свою слабкість?
• Чи є в твоєму житті чи в твоїй церкві розбрат, заздрощі чи обман, у яких ти давно "звик" жити, не соромлячись?
• Якби тобі довелося вибирати між тим, щоб вразити людей, і тим, щоб бути чесним щодо своєї немочі — що б ти обрав насправді, а не на словах?
• Чи довіряєш ти Богові настільки, щоб прийняти відповідь "ні" на свою наполегливу молитву, як прийняв її Павло?