1-е до коринтян 6

Глава 6 — це продовження розмови, яку Павло почав у главі 5: церква в Коринті ставить себе мудрою і вільною, а насправді копіює найгірші звички навколишнього світу. Тут два епізоди, які на перший погляд не пов'язані, але б'ють в одну точку.

Перший (вірші 1–8): християни судяться одне з одним у язичницьких судах. Павло не просто каже "це незручно" — він каже "це сором" (вірш 5). Аргумент дивовижний: ви, каже він, одного дня будете судити світ і навіть ангелів (вірші 2–3) — а не можете розв'язати суперечку про гроші між собою? Це майже сарказм: люди з таким майбутнім не спромоглися знайти в церкві жодної мудрої людини для посередництва Matthew Henry. І тут стається різкий поворот: у вірші 7 Павло взагалі відкидає питання "хто правий у суді" і ставить інше — чому ви взагалі не готові стерпіти кривду? Це вже не про юрисдикцію, а про серце.

Другий епізод (вірші 9–20) виглядає новою темою, але насправді те саме коріння: люди, які думають, що "свобода" означає "мені можна все" (вірш 12), розпустили це гасло аж до виправдання статевої розпусти. Павло спершу нагадує список несумісного з Царством Божим (вірші 9–10) — і одразу ж пом'якшує удар найважливішими словами глави: "такими були дехто з вас" (вірш 11). Це не осуд ззовні, це нагадування зсередини. Далі — богословське серце уривка: тіло не сміттєвий контейнер для задоволень, воно куплене, воно храм Духа Святого, воно з'єднане з Христом так тісно, що зраджувати ним — це зраджувати Йому Самому (вірші 15–17).

Наскрізна лінія глави: ви забули, хто ви є. Святі, що судитимуть світ, — і йдуть у мирський суд через дрібниці. Люди, куплені дорогою ціною і оживлені Духом, — і торгують власним тілом, наче воно нічиє. Християни розходяться в тому, наскільки категорично вірш 1 забороняє будь-який позов між віруючими в світському суді сьогодні Jamieson-Fausset-Brown, і в тому, як саме перекладати терміни в вірші 9 щодо статевих гріхів — тут варто чесно визнати, що переклади різняться і суперечка триває.

Павло пише це послання приблизно між 53 і 55 роками, перебуваючи в Ефесі, церкві, яку сам заснував у Коринті кількома роками раніше. Коринф — не тихе провінційне містечко, а римська колонія, відбудована на перехресті морських торгових шляхів, місто грошей, статусу й видовищ — тут проводили Істмійські ігри, друге за престижем спортивне свято після Олімпійських.

У такому місті судові позови були не крайнім заходом, а звичним способом показати свою силу. Багаті громадяни користувалися судами публічно, як ареною для демонстрації статусу: хто має впливових друзів-суддів, хто може принизити суперника перед натовпом на форумі. Судова система при цьому явно віддавала перевагу заможним і впливовим — простолюдин проти патрона майже не мав шансів Adam Clarke. Тому коли Павло каже "судитися перед неправедними" — він не абстрактно філософствує, а вказує пальцем на конкретну, добре відому корінтянам систему, яка на практиці працювала не на справедливість, а на владу грошей.

Юдейська діаспора, до речі, мала іншу культуру: вона категорично уникала виносити внутрішні суперечки перед язичницькими судами, вважаючи це майже блюзнірством проти закону Мойсея John Gill. Павло, фарисей за вихованням, явно спирається на цю логіку, тільки застосовує її до нової громади — тіла Христового.

Що ж до другої частини глави — сексуальна розкутість у Коринті була приказковою по всьому Середземномор'ю; саме слово "коринтянувати" у грецькій мові стало ідіомою на позначення розпусного життя. Церква виросла посеред культури, де тіло вважалося або в'язницею душі (тому неважливо, що з ним робиш), або просто інструментом задоволення. Павлове богослов'я тіла як храму — це прямий виклик обом цим уявленням.

κρίνω (krínō), G2919 — "судити". Це слово тримає перші вісім віршів як цвях: воно повторюється знову й знову — судитися, судити світ, судити ангелів, судити між братами. Павло буквально гратиться цим словом, щоб показати абсурд: люди з покликанням судити космос не можуть влаштувати домашню розмову Strong's.

ἅγιος (hágios), G40, вірші 1–2 — "святий", буквально "відділений, присвячений". Це не моральна похвала, а статус — люди, названі так від самого початку послання ( 1 Кор 1:2). Іронія в тому, що "святі" йдуть шукати правди в "неправедних" (ἄδικος, G94) — грі протилежностей, яку Павло навмисне загострює.

ἐκκλησία (ekklēsía), G1577, вірш 4 — "церква", буквально "покликані зібратися разом". Слово нагадує: суперечку слід нести туди, де відбувається справжнє зібрання Божого народу, а не туди, де сидять "ті, хто нічого не значить у Церкві".

κληρονομέω (klēronoméō), G2816 та βασιλεία (basileía), G932, вірші 9–10 — "успадкувати" і "царство". Мова спадщини, не заробітку: Царство Боже не купується поведінкою, воно отримується як дар — саме тому наступний вірш такий вражаючий.

ἀπολούω, ἁγιάζω, δικαιόω — "обмились", "освятились", "виправдались", G628, G37, G1344, усі у вірші 11. Три дієслова в пасивному стані — щось було зроблено з ними, не ними. Це граматика благодаті: не "ви очистилися", а "вас обмили".

σῶμα (sōma), G4983, вірш 13 — "тіло", ключове слово другої половини глави, що протистоїть πορνεία (porneía), G4202 — "розпуста". Тіло тут не другорядне, а те місце, де слава Божа або є видимою, або зневаженою.

Вірш 11 — це, по суті, стисле Євангеліє в одному реченні: "обмились... освятились... виправдались Іменем Господа Ісуса Христа й Духом нашого Бога". Три дії — очищення, освячення, виправдання — не досягнення коринтян, а те, що зробив із ними Христос через Свою смерть і Свій Дух. Це та сама реальність, яку Павло розгорне в 1 Кор 1:30, де Христос названий нашою "мудрістю, праведністю, освяченням і відкупленням".

Вірш 14 кидає місток уперед, до 15-ї глави: "Бог же й Господа воскресив, воскресить Він і нас Своєю силою" — воскресіння Христа не приватне чудо, а гарантія того, що станеться з нашими власними тілами. Саме тому тіло важливе тут і зараз: воно призначене для вічності, а не для одноразового вжитку.

А "куплені дорогою ціною" (вірш 20) — це мова ринку рабів, перенесена на найглибший рівень: викуп заплачений не сріблом чи золотом, а кров'ю Христа ( 1 Петра 1:18–19). Тому тіло вже не наше в тому сенсі, що ми можемо ним розпоряджатися, як заманеться, — воно передане іншому Господареві, і Господар цей — не деспот, а Той, Хто заплатив за нас ціною власного життя.

І, можливо, найтихіший, але найглибший відгомін: "хто з Господом злучується, стає одним духом із Ним" (вірш 17). Це union language — мова єднання, яка передчуває те, що Павло пізніше назве "великою тайною" шлюбу Христа і Церкви ( Ефесян 5:31–32). Тіло християнина — не просто храм, а частина живого зв'язку з воскреслим Господом.

Ця глава б'є в дуже конкретне місце: у твоє почуття "я маю право". Право отримати назад свої гроші через суд. Право робити зі своїм тілом, що хочу, — воно ж моє. Павло не сперечається з тим, чи є в тебе таке право. Він питає інше: а хто ти є насправді?

Якщо ти справді той, хто одного дня стане поруч із Христом судити цей світ, — невже дрібна образа, гроші, невиплачений борг варті того, щоб ти виставляв свого брата чи сестру перед людьми, які взагалі не знають Бога? Іноді любов виглядає саме так: краще програти, ніж перемогти ціною зруйнованих стосунків і зганьбленого імені Христа Tyndale. Це коштує гордості. Справжньої, живої гордості, яка кричить "але це несправедливо!"

А якщо твоє тіло — не твоя приватна власність, а храм, у якому живе Дух Святий, куплений дорогою ціною, — то питання не в тому, "чи можна мені це" в юридичному сенсі, а в тому, кому належить твоє тіло. Це стосується не лише статевого життя, хоча Павло говорить саме про нього прямо. Це стосується всього, чим ти "розважаєшся" за рахунок тіла, яке більше не твоє.

Чесно спитай себе сьогодні: де ти виправдовуєш собі щось словами "мені можна", хоча в глибині серця знаєш, що це тебе поневолює, а не звільняє? І де ти тримаєшся образи чи судового процесу, замість того щоб довірити справедливість Тому, Хто одного разу вже виправдав тебе задарма?

• Господи, прости мені за той раз, коли я вимагав свого права замість того, щоб терпіти кривду заради миру й Твоєї слави.
• Навчи мене бачити брата чи сестру у вірі не як супротивника, а як того, кого Ти обмив тією самою кров'ю, що й мене.
• Покажи мені, де я живу так, ніби моє тіло належить лише мені, а не Тобі, і дай сили змінити це, навіть коли це коштує дорого.
• Дякую, що я обмитий, освячений і виправданий не своїми зусиллями, а Іменем Ісуса Христа й Твоїм Духом — допоможи мені жити з цієї правди, а не заради неї.
• Нехай Твій Дух, Який живе в мені, нагадує мені щодня, що я куплений дорогою ціною і не належу собі.

• Чи є зараз людина у вірі, з якою я "судюся" — буквально чи в серці — замість того, щоб шукати миру?
• Що для мене легше: відстояти своє право чи стерпіти кривду заради Христа? Чому саме так?
• Де я кажу собі "мені можна все", хоча насправді відчуваю, що це "все" мною володіє?
• Чи справді я живу так, ніби моє тіло — храм, у якому мешкає Дух Святий, чи як щось, чим я вільно розпоряджаюсь?
• Коли я востаннє по-справжньому вдячно згадував, що мене обмито, освячено й виправдано — не завдяки моїм зусиллям, а даром?