1-е до коринтян 5

Ця глава починається з чогось незручного: чутка, ганебна плітка, яка вже облетіла все місто — в церкві терпимо ставляться до блуду, якого навіть язичники соромилися Tyndale. Чоловік живе з дружиною свого батька — не з рідною матір'ю, а, найімовірніше, з мачухою, поки батько ще живий. Навіть римське право це засуджувало, навіть розпусний Коринф це б не проковтнув Jamieson-Fausset-Brown. І ось перший удар Павла — не по грішнику, а по церкві: "ви завеличалися" (вірш 2). Вони пишалися своєю "духовністю", своєю свободою, а мали б плакати, як над мерцем.

Далі йде рішучий, майже судовий момент (вірші 3-5): Павло, хоч тілом далеко, виносить вирок — віддати цю людину сатані, щоб тіло загинуло, а дух спасся в день Господній. Це звучить жорстко, і це справді жорстко. Тут християни розходяться: одні читають це як формальне відлучення від громади (людина віддається "у світ", де панує сатана, поза захистом церкви); інші бачать натяк на щось фізичне — хворобу чи навіть смерть тіла, як покарання, що все ж рятує душу. Обидва читання мають серйозних прихильників.

Потім Павло змінює образ (вірші 6-8): дріжджі. Крихта закваски заквашує все тісто. Це не просто про одну людину — це про те, як терпимість до гріха отруює всю громаду. І тут — раптовий, приголомшливий поворот: "наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений". Це серце глави.

Останні вірші (9-13) — уточнення непорозуміння. Раніше Павло писав не спілкуватися з розпусниками — але мав на увазі не весь світ (тоді довелося б покинути землю), а тих, хто називає себе братом, а живе, як язичник. Церква судить своїх, Бог судить чужих. Ця глава стоїть на початку довгого блоку 1 Коринтян (гл. 5-6), де Павло розбирається із занедбаною моральною дисципліною громади.

Павло пише це послання приблизно між 53 і 55 роками, найімовірніше з Ефеса, до церкви, яку сам заснував у Коринті — багатому портовому місті, римській колонії, відомій торговими шляхами й майже легендарною сексуальною розпустою (греки навіть придумали дієслово "коринфствувати" на позначення розпусти). Коринтська церква складалася з людей із зовсім різних соціальних щаблів — від рабів до заможних патронів, які приймали в себе домашні церкви. І тут ховається неприємна деталь: людина, яка жила з дружиною свого батька, могла бути заможним патроном, чиє становище робило її недоторканою для решти громади — саме тому вони "не засмутилися", а можливо, навіть пишалися своєю широтою поглядів Matthew Henry.

Важливо розуміти: у греко-римському світі шлюб чи співжиття з мачухою за життя батька вважалося ганьбою навіть серед язичників — Цицерон називав таке "нечуваним злочином" Adam Clarke. Тобто церква Христова у цьому одному випадку виявилася гіршою за моральні норми оточуючого язичницького суспільства — і це найболючіше в усій справі.

Павло вже писав їм раніше лист (згаданий у вірші 9), який не зберігся, де застерігав не спілкуватися з розпусниками — і коринтяни, схоже, зрозуміли його неправильно, вирішивши, що йдеться про повну ізоляцію від нехристиянського світу. Тому глава закінчується уточненням: мова про тих, хто називає себе братом, а живе відкрито в гріху, — не про сусідів-язичників, з якими доводиться жити пліч-о-пліч щодня.

πορνεία (porneía), G4202, вірш 1 — "блуд" у найширшому сенсі, будь-яка статева розпуста, а в переносному значенні навіть ідолопоклонство Strong's. Павло обирає слово настільки широке, що воно охоплює цілий спектр — але тут конкретизує його до найгіршого можливого прикладу.

παραδίδωμι (paradídōmi), G3860, вірш 5 — "передати, віддати, довірити". Те саме слово вживається щодо Ісуса, "виданого" на розп'яття. Тут Павло "видає" грішника Σατανᾶς (Satanâs), G4567 — "обвинувачу", тобто виводить його з-під захисту громади в territorію, де панує ворог душ Strong's.

ὄλεθρος (ólethros), G3639, вірш 5 — "загибель, руйнування". Ціль — знищення σάρξ (sárx, G4561), "плоті" з усіма її пристрастями, — але не для помсти, а щоб дух σώζω (sṓzō, G4982) — "спасся". Навіть найсуворіша дисципліна тут має рятівну мету, а не каральну.

ζύμη (zýmē), G2219 та ζυμόω (zymóō), G2220, вірш 6 — "закваска" і "заквашувати". Крихітна кількість дріжджів проникає в усе тісто φύραμα (phýrama, G5445). Образ говорить сам за себе: гріх ніколи не залишається приватним.

ἐκκαθαίρω (ekkathaírō), G1571, вірш 7 — "очистити повністю, дочиста". Не просто прибрати, а вимести до останньої крихти — саме так євреї готувалися до Пасхи, вишукуючи закваску по всьому дому.

κρίνω (krínō), G2919, вірші 12-13 — "судити, розрізняти". Те саме слово повторюється тричі: церква судить своїх, Бог судить чужих — межа проведена гостро й чітко Strong's.

Вірш 7 — це, мабуть, найясніше вікно на Христа в усій цій главі: "наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений". Павло бере образ із Виходу 12 — ягня, кров якого на одвірках рятувала ізраїльтян від ангела смерті в Єгипті, — і каже прямо: це вже сталося. Христос — той ягня. Його смерть — та жертва, яка вже принесена раз і назавжди. Апостол Іван підхопить той самий образ, назвавши Ісуса "Агнцем Божим, що бере на Себе гріх світу" ( Івана 1:29), а Петро скаже, що ми викуплені "дорогоцінною кров'ю, як непорочного й чистого Агнця, Христа" ( 1 Петра 1:19).

Але образ не закінчується на жертві — він продовжується в заклику жити без закваски (вірш 8). Тобто Христос не просто рятує тебе одного разу від смерті — Він робить тебе новим тістом, прісним, без старої закваски злоби й лукавства. Це не окрема подія, а нова природа. Церква, яка терпить приховану аморальність, живе так, наче Пасха ще не відбулася — наче ягня ще не заклане.

І навіть суворість дисципліни у вірші 5 — "віддати сатані, щоб дух спасся" — відлунює те, як Бог іноді дозволяє найгіршому статися заради найглибшого зцілення, спосіб дії, найповніше явлений у хресті: там, де здавалося, наче зло перемогло, насправді відбувалося спасіння. Це не пряме пророцтво, а тихе відлуння — Бог рятує через те, що виглядає як загибель.

Ось що болить у цій главі: коринтяни не грішили мовчки — вони пишалися. Не "засмутились", а "завеличалися" (вірш 2). Це і є найнебезпечніший різновид духовної сліпоти — коли ти навчився називати терпимість любов'ю, а мовчання — мудрістю. Питання не в тому, чи ти колись серйозно грішив (усі грішили), а в тому, чи є в тебе якийсь гріх, приховану звичку, стосунок, компроміс, — які ти вже перестав оплакувати. Той, який давно перетворився на фонове шумове тло твого життя, і ти навчився з ним жити спокійно.

Ця глава не просить тебе стати мисливцем на чужі гріхи — останні вірші чітко ставлять межу: "чужих судить Бог". Вона просить тебе бути чесним щодо своєї власної закваски і щодо того, що відбувається в твоїй найближчій духовній спільноті — там, де ти справді маєш стосунки, а не в анонімному "світі" за вікном.

Ціна тут реальна: чесна, незручна розмова замість мовчазної згоди; готовність засмутитись, а не пишатися; готовність визнати, що любов інколи виглядає як твердість, а не як безмежна поблажливість. Христос уже заклав — свято вже почалося. Питання лише в тому, чи ти вимів стару закваску зі свого дому, чи просто прикрив її гарною скатертиною.

• Господи, покажи мені закваску, яку я давно перестав помічати — гріх, з яким я звик мирно співіснувати.
• Навчи мене засмучуватись гріхом, а не пишатися своєю "широтою поглядів" і толерантністю там, де Ти кличеш до чистоти.
• Дай мені мудрість і мужність говорити правду тим, кого я люблю, навіть коли це болісно й незручно.
• Дякую Тобі, що Христос — моя Пасха, вже принесена жертва; допоможи мені жити як нове тісто, а не тягнути за собою стару закваску.
• Убережи мене від духу засудження чужих, коли я мовчу про власне серце.

• Чи є в моєму житті гріх, який я вже перестав оплакувати, бо звик до нього?
• Де я плутаю справжню любов із мовчазним потуранням — вдома, на роботі, в церкві?
• Коли востаннє я був чесним із кимось близьким щодо гріха, який завдає шкоди йому чи спільноті — навіть коли це коштувало мені спокою?
• Чи живу я так, ніби Пасха вже відбулася — новим тістом, — чи все ще тягну за собою стару закваску злоби й лукавства?
• Чи не зайнятий я більше судом над "чужими", ніж чесним поглядом на власне серце?