Пісня над піснями 2

Цей розділ — це, по суті, дует. Ти чуєш два голоси, які по черзі говорять одне про одного, і кожен з них ніби намагається сказати: "ти для мене — все". Починається з того, що вона називає себе просто квіткою серед поля — трояндою (точніше, шафраном чи крокусом) з рівнини Шарон, лілеєю з долини Jamieson-Fausset-Brown. Це не хвастощі — навпаки, це скромність: я одна з багатьох. Але він одразу піднімає цю скромність до чогось особливого: "так, лілея — але лілея серед терну" (2:2). Вона — не одна з багатьох, вона вирізняється на тлі всього іншого Tyndale.

Потім вона відповідає тим же прийомом, тільки навпаки: він для неї — яблуня серед лісових дерев, і вона сидить у його тіні, смакуючи його плід. Тут поезія переходить у щось дуже тілесне й інтимне — виноградарня, прапор любові над нею, ослаблення від кохання, обійми (2:3-6). І одразу — гальмо: заклинання газелями й оленями, щоб любов не будили, "аж доки йому до вподоби" (2:7). Це перший з трьох разів, коли ця фраза-приспів прозвучить у книзі (повторюється в 3:5 і 8:4) — і вона задає ритм усій пісні: кохання має свій час, і його не можна форсувати.

Далі — зміна сцени. Вона чує його голос, бачить, як він біжить горами, немов сарна чи молодий олень, стоїть за стіною, зазирає у вікна (2:8-9). І він кличе її словами навдивовижу гарного опису весни: зима минула, дощ ущух, заквітли квіти, голос горлиці лунає, смоковниця дає плоди (2:10-13). Це запрошення вийти з укриття, показати обличчя.

Раптом — короткий, майже загадковий вірш про лисиць, що псують виноградники (2:15) — натяк на дрібні небезпеки, які можуть зіпсувати те, що тільки-но розцвіло. І книга віддає своє серце у вірші 16: "Мій коханий — він мій, я ж його". Розділ закінчується проханням повернутись до ранку.

Юдейська традиція здавна читала цю пісню як алегорію про Бога й Ізраїль; частина християнської традиції (зокрема Гілл) бачить тут Христа і Церкву John Gill; інші сучасні тлумачі наполягають на буквальному прочитанні — це поема про подружнє кохання чоловіка й жінки, дане Богом як добрий дар. Обидва прочитання мають глибоке коріння, і жодне з них не варто відкидати нашвидкуруч.

Пісня над піснями традиційно приписується Соломонові (X століття до Р.Х.), і заголовок книги дійсно так каже. Але мова тексту — з деякими пізнішими рисами словника — змушує багатьох дослідників думати, що остаточна літературна форма могла скластися значно пізніше, можливо, у персько-елліністичний період (приблизно 500–200 роки до Р.Х.), навіть якщо коріння пісень сягає значно давніших часів. Чесно кажучи, точну дату ніхто не знає напевно — і це нормально: вік тексту тут менш важливий, ніж те, що він каже.

Уяви собі світ давнього Ізраїлю: аграрне суспільство, де життя крутиться навколо пір року, врожаю винограду, отар, весняного цвітіння. Шарон — родюча прибережна рівнина між горою Кармель і Яффою, відома своєю пишною рослинністю Jamieson-Fausset-Brown. Весілля тривали цілий тиждень, супроводжувалися піснями, у яких молода й молодий буквально оспівували красу одне одного — жанр, добре відомий у стародавньому Близькому Сході.

Юдейська громада читала (і читає донині) цю книгу на Песах — свято визволення з Єгипту — бачачи в ній історію любові Бога до Свого народу: жагучий, вірний, часом хворобливо-палкий зв'язок, що переживає посуху й зиму і розквітає знову. Ранні рабини сперечалися, чи взагалі варто включати цю відверто чуттєву поему до канону — і вирішили: так, бо "усі Писання святі, а Пісня над піснями — Свята Святих". Для перших читачів це був не сором, а найвища похвала подружній любові як образу чогось набагато більшого.

Слово, яке вона вживає про себе у вірші 1 — חֲבַצֶּלֶת (chăbatstseleth, H2261) — насправді, ймовірно, означає не "троянду", а скромний польовий крокус чи шафран Jamieson-Fausset-Brown. Це важливо: вона не малює себе екзотичною красунею, а звичайною квіткою серед поля Шарону (שָׁרוֹן, H8289). Слово שׁוּשַׁן (shûwshan, H7799, вірші 1–2) — "лілея" — теж просте польове слово, від кореня "біліти" Strong's.

Ключове слово всього діалогу — דּוֹד (dôwd, H1730), "коханий", яке звучить у віршах 3, 8, 9, 10. Його корінь пов'язаний з дієсловом "кипіти, вирувати" — тобто це не холодна прихильність, а любов, що буквально бурлить Strong's. Поруч стоїть אַהֲבָה (ʼahăbâh, H160, вірші 4–5, 7) — просто "любов", але слово настільки сильне, що у вірші 5 вона каже, що חָלָה (châlâh, H2470) — "хвора, ослаблена" — від нього.

У вірші 6 — חָבַק (châbaq, H2263) — "обіймати, стискати руками" — фізичне слово, без прикрас. А в переломному вірші 7 стоїть שָׁבַע (shâbaʻ, H7650) — "заклинати, присягати", буквально "усемерити себе" (від числа "сім") — формула найсерйознішої клятви, застосована тут до чогось на перший погляд легкого — не будити любов передчасно.

І нарешті קוּם (qûwm, H6965) — "устань, підведись" — двічі звучить у вустах коханого (вірші 10, 13) як заклик вийти назустріч весні й назустріч йому самому.

Пряме пророцтво про Христа тут шукати не варто — ця книга насамперед про людське подружнє кохання, і Новий Завіт ніде прямо не цитує Пісню над піснями. Але наскрізна лінія в ній — тема, яку Писання підхоплює знову й знову і яка знаходить своє найповніше втілення у Христі: Бог не задовольняється дистанцією, Він хоче близькості, Він приходить сам, стрибаючи горами перешкод, щоб покликати улюблену вийти назустріч (2:8-10). Це та сама пристрасть, про яку говорить Осія: "Я вилікую їхню ворохобність, добровільно любитиму їх" ( Осія 14:5) — Бог не чекає, поки ми заслужимо любов, Він її просто дає.

Найяскравіший місток — вірш 16: "Мій коханий — він мій, я ж його". Це формула взаємної належності, яка згодом стане мовою завіту між Богом і Його народом ("Я буду їхнім Богом, а вони будуть Моїм народом"), а в Новому Завіті — мовою шлюбу між Христом і Церквою: "Чоловіки, любіть дружин своїх, як і Христос полюбив Церкву" ( Ефесян 5:25). Об'явлення завершує всю Біблію весільною картиною — "весілля Агнця" ( Об'явлення 19:7-9) — де та сама тема "він мій, я його" досягає свого остаточного сповнення.

А заклик "не будіть любові, аж доки їй до вподоби" (2:7) перегукується з чимось глибшим, ніж просто мудра порада закоханим — це нагадування, що любов, справжня і Божа любов, має свій час, свій ритм, і її не можна вирвати силою чи прискорити нетерпінням. Христос сам казав про "час" — "ще не прийшла Моя година" — та сама повага до Божого часу, тільки тепер вписана в історію спасіння.

Ось що я хочу, щоб ти забрав із цього розділу: ти не одна квітка серед мільйона однакових. Вона каже про себе "я лише лілея долини" — а він відповідає: "лілея серед терну". Те, як ти бачиш себе, і те, як бачить тебе Той, Хто тебе любить — це часто дві зовсім різні картини. Питання: чиєму голосу ти віриш більше?

І ще одне, важче. Приспів "не будіть любові, аж доки їй до вподоби" звучить у книзі тричі не випадково. Ми живемо в культурі, яка ненавидить чекання — у стосунках, у молитві, у духовному зростанні. Ми хочемо близькості з Богом негайно, на власних умовах, у власному темпі. А ця пісня наполягає: любов має свій час, і твоя нетерплячість може зламати те, що ще не готове розквітнути. Це стосується і твоїх стосунків з людьми, і твого життя з Богом. Чи ти готовий чекати на Його час, а не тягнути Бога за собою?

І врешті — вірш 16 ставить перед тобою пряме запитання, без викрутасів: "мій коханий — він мій, я ж його". Чи можеш ти це сказати про своє життя з Богом сьогодні, без вагань? Не "я належу собі, і трохи Йому теж", а повністю, обидвома руками? Ціна тут — не почуття, а вибір: віддати те, що ти звик тримати для себе, і дозволити Йому справді бути твоїм, а тобі — Його.

• Господи, допоможи мені повірити Твоєму слову про мене більше, ніж своїм сумнівам — що я не просто одна з багатьох, а улюблена, вирізнена Тобою.
• Навчи мене терпіння: не будити те, чому ще не час розквітнути — ні в стосунках, ні в служінні, ні в моєму бажанні близькості з Тобою.
• Дай мені почути Твій голос, що кличе мене вийти з мого укриття, як Ти кличеш наречену вийти назустріч весні.
• Покажи мені "лисиць" у моєму житті — дрібні речі, які непомітно псують те, що тільки-но почало квісти.
• Господи, зроби так, щоб я міг сказати з повною правдою: я належу Тобі, а Ти — мій.

• Коли ти дивишся на себе, ти бачиш "просту польову квітку" чи чуєш голос, що каже "лілея серед терну"? Чому саме так?
• Де в твоєму житті ти намагаєшся форсувати любов чи близькість — з людиною, з Богом — замість того, щоб дати їй дозріти у свій час?
• Що для тебе означає почути "голос коханого", який кличе тебе вийти з укриття? Від чого ти ховаєшся зараз?
• Чи є "маленькі лисиці" — дрібні звички, компроміси, відволікання — які потихеньку псують те добре, що росте у твоєму серці чи стосунках?
• Чи можеш ти чесно сказати Богу сьогодні: "я Твій, а Ти мій" — без жодної частини серця, яку ти тримаєш при собі?