Пісня над піснями 1

Ти відкриваєш книгу — і одразу опиняєшся посеред розмови, яка вже триває. Немає вступу, немає пояснень «хто, де, коли» — тільки голос жінки, що задихається від бажання: «Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх» (вірш 2). Це книга голосів, що переплітаються — вона, він, «дочки єрусалимські» — і в першому розділі вже видно всю драматургію цілої пісні.

Структура проста, якщо її почути як сцену за сценою. Спершу — заголовок (вірш 1): «Соломонова Пісня над піснями» — по-єврейськи це найвищий ступінь, як «цар царів» чи «свято свят» — це означає «найкраща з усіх пісень» Tyndale. Потім жінка говорить сама з собою й до нього одразу (вірші 2–4) — про поцілунки, про запах оливи, про те, що цар «впровадив її у палати свої». Потім різкий поворот: вона звертається до «дочок єрусалимських» і раптом стає вразливою — «я чорна та гарна... не дивіться, що я смуглявенька» (вірші 5–6). Вона зізнається, що доглядала чужі виноградники, а свій — власний — занедбала. Це не просто про засмагу; це зізнання про запущеність себе самої John Gill.

Далі — діалог пошуку (вірші 7–8): вона питає, де він пасе отару, боїться блукати «немов та причинна» серед чужих отар; він відповідає лагідно, з легкою іронією — «якщо ти не знаєш, вродливіша посеред жінок, іди за слідами отари». І нарешті — освідчення (вірші 9–17): він порівнює її з лошицею серед колісниць фараона (образ разючої, майже небезпечної краси), описує її прикраси; вона відповідає образом нарду, мирри, кіпрового грона; й розділ закінчується взаємним замилуванням — «ложе нам — зелень, брусся домів — кедри».

Поміть одне: тут немає жодного разу згаданого імені Бога. Це найдивніше в цій книзі — і християни століттями сперечалися, що з цим робити. Юдейська традиція (рабин Аківа навіть сказав, що весь світ не вартий того дня, коли Ізраїлю дана ця Пісня) і християнська алегорична традиція (Оріген, пізніше пуритани) читали цю книгу як пісню про любов Бога до Його народу, Христа до Церкви Jamieson-Fausset-Brown. Інші — особливо після Реформації і в сучасній екзегезі — наполягають, що це просто чесна, тілесна поезія про подружню любов чоловіка й жінки, і саме тому вона в каноні: щоб освятити людське бажання. Правда, швидше за все, в тому, що обидва читання не виключають одне одного — про це нижче.

Заголовок приписує пісню Соломону (вірш 1), і традиційно книгу датують X століттям до Різдва Христового — часом розквіту, миру й багатства Ізраїльського царства, коли будувався Храм, а караванна торгівля приносила прянощі, золото й екзотичні тканини з усього стародавнього світу. Соломон, за 1-ю Царів 4:32, склав тисячу п'ять пісень — і ця названа найкращою з них усіх.

Але багато сучасних дослідників (і не тільки скептично налаштованих) звертають увагу, що мова Пісні містить пізніші, персько-грецькі запозичення й арамейські форми, а образи — сади, царські палати, торгівля пахощами — можуть відображати й пізнішу епоху, ближче до повернення з вавилонського полону (VI–V ст. до Р.Х., коли юдеї, зруйнувавши Храм і зазнавши десятиліть вигнання в Вавилоні, повернулися відбудовувати Єрусалим). Авторство лишається відкритим питанням — і, чесно кажучи, це не змінює того, як книгу треба читати.

Що важливо уявити: це світ, де шлюб і сексуальність не були соромом чи темою для замовчування, а Кедарські намети (вірш 5) — це чорні шатра кочових бедуїнських племен пустелі, темні від козячої шерсті, — образ, яким жінка описує свою засмаглу шкіру, контрастуючи її із завісами Соломоновими, розкішними й барвистими. Виноградники, отари, аромати нарду й мирри (привезені здалеку, з Індії та Аравії) — усе це побут заможного аграрного суспільства, де кохання оспівувалося тими ж словами, що й багатство землі.

Сам заголовок книги — שִׁיר הַשִּׁירִים, шір га-шірім (вірш 1, שִׁיר H7892 — «пісня») — це єврейська форма найвищого ступеня, як «Святая святих»: не просто гарна пісня, а пісня понад усі пісні Tyndale. Ім'я שְׁלֹמֹה, Шеломо (H8010), саме означає «мирний» — від того ж кореня, що й шалом.

У вірші 2 слово нашак, נָשַׁק (H5401) — «цілувати» — цікаве тим, що той самий корінь означає «озброюватися, скріплювати зброю»: поцілунок тут — це не легкий дотик, а щось, що зв'язує, скріплює двох людей разом Strong's. Поряд стоїть דּוֹד, дод (H1730) — слово, яке перекладають «кохання, любощі», а буквально означає щось на кшталт «те, що кипить, вирує» — від невживаного кореня зі значенням «кипіти». Це не спокійне почуття — це пристрасть, яка бурлить.

У вірші 6 жінка каже, що брати «настановили її сторожити виноградники» (керем, כֶּרֶם H3754), «а свого виноградника власного не встерегла я» — тут же слово נָטַר, натар (H5201), «стерегти», але з відтінком «тримати образу, гнів» — тобто той самий образ виноградника несе подвійний смисл: і буквальний сад, і саму себе.

У вірші 9 він порівнює її з סוּסָה, сусса — «кобилицею» (H5484) серед колісниць фараона: в Єгипті колісниці тягли жеребці, і одна кобилиця, пущена серед них, викликала б хаос своєю привабливістю — образ не просто краси, а краси, що бентежить і зачаровує Strong's.

Тут варто бути чесним: у самому тексті Пісні немає жодного прямого пророцтва про Христа, жодної цитати, яку апостоли застосовують до Нього напряму. Це не Ісая 53 і не Псалом 22. Але зв'язок не вигаданий — він у структурі всієї Біблії.

По-перше, образ нареченого й нареченої, царя, що вводить кохану у свої палати (вірш 4), — це та сама мова, якою пізніше апостол Павло опише союз Христа й Церкви: «Тайна це велика, я ж говорю про Христа й про Церкву» ( Ефесян 5:31-32). По-друге, Ісая 5:1 — де Господь співає пісню про Свого Улюбленого й Його виноградник — використовує той самий образ виноградника й любові, який тут, у пісні, звучить особисто й тілесно, а там стає образом заповіту Бога з Ізраїлем. Пісня над піснями не пояснює цей образ богословськи — вона його проживає зсередини, як почуття закоханих.

По-третє, зізнання жінки — «я чорна, та гарна... свого виноградника не встерегла» (вірші 5-6) — це та сама структура, яку ти бачиш у стосунках Бога з Його народом: недосконала, зраджена, змарнована — і все одно улюблена, все одно бажана. Христос любить Церкву не тому, що вона бездоганна, а Він робить її прекрасною Своєю любов'ю — «немов ти прекрасна, моя ти подруженько» (вірш 15) звучить не як констатація факту, а як слово, що творить красу самим фактом промовляння.

Це квіла луна, а не гучне пророцтво — і чесність вимагає це визнати. Але саме тому пуританські й патристичні читачі не помилялися повністю, коли чули тут голос Нареченого й Нареченої з Об'явлення 19:7 — «весілля Агнця настало, і жона Його себе приготувала».

Ось що мене найбільше зачіпає в цьому розділі: жінка не ховає свою пристрасть, і вона не ховає свій сором. Вона каже і «нехай він цілує мене» (вірш 2), і в тому ж диханні — «я чорна... свого виноградника не встерегла» (вірші 5-6). Вона не роздвоєна між бажанням і соромом — вона несе обидва одночасно перед тим, кого любить.

Спробуй запитати себе чесно: чи ти так робиш перед Богом? Чи ти показуєш Йому тільки чепурну, прибрану версію себе — чи наважуєшся сказати «я занедбала свій власний виноградник», не втікаючи одразу в самобичування чи виправдання? Ця пісня не соромиться бажання — людського, тілесного, палкого — і водночас не соромиться визнати занедбаність. Обидва разом, без фільтру.

Цей розділ коштує тобі чогось конкретного: чесності без прикрас. Не благочестивої мови про Бога здалеку, а того ж самого тону, яким закохана жінка говорить зі своїм коханим — прямо, без дистанції, з тілом і душею разом. Багато хто з нас навчився молитися ввічливо, охайно, дистанційовано. Ця пісня каже: любов, справжня близькість, не буває охайною. Вона потягне тебе за собою, змусить бігти (вірш 4) — і запитає, чи ти готовий бути таким же відкритим із Богом, яким готовий бути закоханий із коханим.

І ще одне, тихіше: якщо ти носиш сором за те, що «занедбав свій виноградник» — за роки, розтрачені не на те, за близькість із Богом, яку відкладав, — ця пісня не каже «виправся спочатку, а тоді приходь». Вона показує жінку, яка приходить саме такою — чорною й гарною одночасно — і чується прийнятою.

• Господи, навчи мене приходити до Тебе так само чесно, як ця жінка приходить до свого коханого — з бажанням і соромом разом, без прикрас.
• Прости мені виноградники, які я занедбав — стосунки, покликання, саму близькість із Тобою, — поки я пильнував чуже.
• Дай мені відчути, що Ти справді радієш мені, як наречений радіє нареченій, а не тільки терпиш мене.
• Хочу знати, де Ти «пасеш» сьогодні —de шукати Тебе, а не блукати навмання серед чужих отар.
• Дякую Тобі, що краса, якою Ти мене вкриваєш, не моя власна заслуга, а дар Твоєї любові.

• Що в моєму житті — стосунки, покликання, серце — я «занедбав», доглядаючи чужі виноградники замість свого власного?
• Чи я дозволяю собі бути настільки чесним із Богом у молитві, наскільки ця жінка чесна зі своїм коханим?
• Де саме я «блукаю немов та причинна» — шукаю близькості з Богом не там, де Він насправді є?
• Чи я вірю, що Бог справді бажає мене — не терпить, а бажає, — навіть у моїй «смуглявості», у моєму соромі?
• Що б змінилося в моїй молитві, якби я перестав говорити з Богом ввічливо-дистанційовано і почав говорити так, як говорить закохана людина?